Tożsamość ukraińska wykuwa się w procesie przejścia przez wojnę z Ukrainą
Dzisiaj z okazji roku trwania wojny na Ukrainie publikujemy cykl podsumowań przygotowanych przez naszych ekspertów. W takim dużym skrócie zarysowują procesy, wydarzenia, problemy, na jakie warto zwrócić uwagę.
Naszą dyskusję zapoczątkuje tekst dr Ludmyły Yuzvy z Kijowa.
Dziś mija dokładnie rok od rozpoczęcia wojny na pełną skalę na Ukrainie. Texty.org.ua doskonale zwizualizował tę pełną skalę. Ataki rakietowe od 24 lutego 2022 do 14 lutego 2023 wyglądają tak:
Rankiem 24 lutego 2023 roku nauczycielka spóźniła się na lekcję zdalną mojej drugoklasistki. Spóźniła się, bo słuchała przemówienia Prezydenta. Przez jakiś czas nie mogła rozpocząć lekcji, ponieważ zalewała się łzami. Dlaczego płakała? Dlatego, że każdy Ukrainiec i Ukrainka są dziś straumatyzowani, zaszokowani wojną. A wojna nadal wypełnia i niszczy ich życie…
Po 24 lutego 2022 roku musiałam bardzo szybko podjąć wiele trudnych i ważnych – często fatalnych w skutkach – decyzji. Zestaw moich osobistych statusów i ról bardzo się zmienił. Po raz pierwszy w życiu doświadczyłem przymusowego wysiedlenia. W ciągu tego roku nie opuściłam Ukrainy, przez siedem miesięcy mieszkałem w wiejskim domu, w którym spędzam lato. Ale tym razem byłam tam nie z własnej woli, jak zwykle, ale pod przymusem okoliczności. Poza tym po raz pierwszy zetknęłam się z wolontariatem. Ogólnie było wiele „pierwszych”…
Jedną z najtrudniejszych była decyzja o wyjeździe/nie wyjeździe za granicę. Odczuwalna była silna presja społeczna, która wzmacniana była poprzez dyskurs medialny „trzeba ratować dzieci”. Ale zrozumiałem, że kilka pokoleń mojej rodziny musiało przetrwać, jedząc skorupki fasoli; poszli do pracy jako niewolnicy w Niemczech i w komunistycznych kołchozach; byli więzieni na mocy prawa trzech kolców i rozstrzeliwani w więzieniach KGB; grzebali dzieci, które zmarły młodo; ukrywali swoją narodowość; zrezygnowali z języka… A jeśli teraz stworzę iluzję bezpiecznego świata dla ukraińskich dzieci, to one lub ich potomkowie mogą znowu wpaść w pułapkę rosyjskiego (lub innego) wroga. Więc oczywiście uważnie śledziłam najbardziej wiarygodne źródła, zapewniałam im życie, ale – na Ukrainie. Tożsamość ukraińska to przejść przez wojnę razem ze swoim krajem – taka jest moja wizja tego okresu. Poza tym myślę, że odporność tego pokolenia (dzieci i młodzieży), które przeżyło wojnę na Ukrainie, będzie ich atutem w przyszłym burzliwym świecie.
Ważne było również zrozumienie, że wojna to nie tylko zagrożenie dla fizycznej egzystencji. Jest to zagrożenie dla gospodarki kraju i jego społeczeństwa obywatelskiego, ogólnej koncepcji egzystencji. Podstawą tych elementów są rodziny z dziećmi. Kiedy na wsi są ludzie, jest dla kogo upiec chleb, poprowadzić lekcje, umówić przedstawienie w teatrze, przecież jest życie, o które warto walczyć!
Ogólnie rzecz biorąc, kraj i jego społeczeństwo bardzo się zmieniły. Odnotowują to teraz zwłaszcza socjologowie w dziesiątkach badań. KMIS ustalił, że od początku wojny na pełną skalę liczba Ukraińców, którzy wierzyli, że Rosja może decydować o przyszłości Ukrainy, znacznie spadła, z 49% tuż przed wojną do 18% w styczniu 2023 r. Potwierdza to silny ruch w kierunku zerwania ze wspólną sowiecką przeszłością i utworzenia odrębnego państwa narodowego z ukształtowanym narodem politycznym. Jednym z najważniejszych wyników Rating Sociological Group jest to, że ogólnie przyjęte normy i wartości stały się bardziej zdefiniowane, więc nastroje anomiczne przestały dominować: liczba tych, którzy są zdominowani przez stan anomii (stan demoralizacji) zmniejszyła się z 72% do 48%. Największa zmiana dotyczy lepszego zrozumienia, jakich zasad należy przestrzegać i w co wierzyć dzisiaj. Info Sapiens odnotowuje wzrost aktywności społecznej. W 2020 r. kraju broniłoby 57%, a w marcu 2022 r. – 68%, a liczba ta pozostaje bez zmian w lutym 2023 r. (70% – 77% mężczyzn i 61% kobiet). I prawie wszyscy Ukraińcy są gotowi stawić niezbrojony opór i udowodnili to szaleńczą działalnością charytatywną i wolontariacką.
Mogę dodać kilka ważnych wątków, które pozostają niezbadane. Sieci społecznościowe społeczeństwa ukraińskiego zostały znacznie zreorganizowane. Ze względu na znaczną migrację z kraju i wewnątrz kraju, ludzie odnawiali osłabione/utracone więzi i budowali nowe z zupełnie „obcymi” im osobami. Według Info Sapiens około 40% ma doświadczenie w rozstaniu z rodziną i w związku z tym stworzyło nowe kontakty społeczne. Ludzie wypadli ze swoich społecznych kapsuł. I to po okresie pandemii, który wręcz przeciwnie stworzył społeczeństwo społecznych kapsuł. Moralizacja społeczeństwa jest również naprawdę namacalna. Pojęcie „ceny” pojawiło się jako koszt życia w kraju, za który umierają tysiące ludzi. Na co kiedyś można było przymknąć oko, przejść obok, tolerować przynajmniej częściowo – teraz za każdym razem, gdy jest to stawiane na szali „jak mogę na to pozwalać w kraju, w którym płaci się tak wygórowaną cenę?”. Polaryzacja też jest znacząca, ale poczucie wojny mocno ją hamuje. Jednak w codziennych dyskursach często można usłyszeć dyskursy od-inności – ludzie porównują swoje doświadczenia i praktyki wojenne, i często dzieje się to w negatywnych konotacjach.
Сьогодні минув рівно рік від початку повномасштабної війни в Україні. Цю повномасштабність чудово візуалізували Texty.org.ua. Ракетні обстріли з 24 лютого 2022 до 14 лютого 2023 року виглядають так:
Зранку 24 лютого 2023 року вчителька запізнилась на дистанційний урок моєї доньки-другокласниці. Вона спізнилась, тому що слухала звернення Президента. Вона не могла почати урок ще певний час, тому що її душили сльози. Про що цей кейс? Про те, що кожен українець і кожна українка сьогодні зранені, травмовані війною. І війна продовжує наповнювати і руйнувати їхні життя…
Після 24 лютого 2022 року я мала дуже швидко приймати багато складних і важливих – часто доленосних – рішень. Набір моїх особистих статусів і ролей досить сильно змінився. Я вперше в житті отримала досвід вимушеного переміщення. Я не полишала України протягом цього року, я жила сім місяців у заміському будинку, в якому проводжу літо. Але цього разу я була там не через власне бажання, як зазвичай, а через примус обставин. Також вперше я отримала досвід волонтерства. Загалом було багато «вперше»…
Одним з найскладніших було рішення про виїзд/ невиїзд за кордон. Відчувався сильний суспільний тиск, який транслювався через медійний дискурс «потрібно рятувати дітей». Але я розуміла, що кілька поколінь мого роду змушені були виживати, вживаючи у їжу шкарлупки квасолі; працювати в якості рабів у Германії та в комуністичних колгоспах; бути ув’язненими за законом про три колоска і розстріляними у в’язницях КДБ; ховати дітей, які помирали маленькими; приховувати свою національність; відмовлятись від мови… І якщо я зараз створю для дітей-українців ілюзію безпечного світу, то вони або їхні нащадки знову можуть потрапити у пастку російського (чи іншого) ворога. Тож, я, звісно, уважно стежила за максимально достовірними джерелами, убезпечувала їхнє життя, але – в Україні. Українська ідентичність – це пройти війну разом зі своєю країною – такою є моя візія цього періоду. До того ж, думаю, резильєнтність (resilience) цього покоління (дітей і молоді), які проживають період війни саме в Україні буде їхньою перевагою у майбутньому турбулентному світі.
Також важливим було розуміння того, що війна – це не лише небезпека для фізичного існування. Це небезпека для економіки країни і її громадянського суспільства, загальної концепції існування. Родини з дітьми є основою цих елементів. Коли є люди, які живуть в країні – є для кого пекти хліб, проводити уроки, влаштовувати виставу в театрі, зрештою – є життя, задля якого варто боротись!
Загалом, країна і її суспільство дуже змінились. Це відзначають зараз, зокрема, соціологи у десятках досліджень. КМІС виявив, що з початку повномасштабної війни кількість українців, які вважали, що Росія може визначати майбутнє України, значно впала – з 49% безпосередньо перед війною до 18% у січні 2023 року. Це підтверджує потужний рух до розриву зі спільним радянським минулим і формування окремішньої національної держави зі сформованою політичною нацією. Серед найважливіших результатів Соціологічної Групи Рейтинг те, що загальноприйняті норми та цінності стали більш визначеними, тому аномійні настрої перестали домінувати: кількість тих, у кого переважає аномійний стан (стан деморалізованості) зменшилась з 72% до 48%. Найбільша зміна відбулась відносно покращення розуміння того, яким правилам слідувати та у що потрібно вірити сьогодні. Info Sapiens відзначають зростання громадської активності. У 2020 році на захист країни стали б 57%, а в березні 2022 року – 68% і ця цифра лишається незмінною і в лютому 2023 року (70% – 77% чоловіків і 61% жінок). А беззбройний опір готові чинити майже всі українці і вони це довели шаленою благодійною та волонтерською активністю.
Я можу ще додати деякі важливі трансформації суспільства, які лишаються невивченими. Дуже сильно перебудувались соціальні мережі українського соціуму. Через значну міграцію з країни та всередині країни люди відновили зв’язки, які були послаблені/ втрачені, й збудували нові з абсолютно «чужими» для них людьми. За даними Info Sapiens близько 40% мають досвід роз’єднання сім’ї, відповідно й побудови нових соціальних контактів. Люди випали зі своїх соціальних капсул. І це після пандемічного періоду, який, навпаки, створив суспільство соціальних капсул. Також справді відчутною є моралізація суспільства. З’явилось поняття «ціни», як вартості життя в країні, за яку гинуть тисячі людей. Те, на що раніше можна було закрити очі, пройти повз, толерувати хоча б частково – тепер щоразу кладеться на терези «як я можу допускати це в країні за яку сплачується така зависока ціна?». Поляризація теж значна, але відчуття війни сильно стримує її. Проте в буденних дискурсах часто можна почути дискурси де-іншування (de-othering) – люди порівнюють свої досвіди і практики війни і часто це відбувається у негативних конотаціях.
