Bo to jest wojna między prawdą a fałszem, w której fałsz nie ma szans na przetrwanie
Profesor Iryna Nechitailo z Charkowskiego Narodowego Uniwersytetu Spraw Wewnętrznych dzieli się swoimi refleksjami na temat roku trwania wojny na Ukrainie. Zapraszamy do lektury.
Minął rok od rozpoczęcia rosyjskiej inwazji na Ukrainę na pełną skalę. Większość z nas nie była gotowa do wojny. Tak, byli ludzie, którzy przygotowywali się fizycznie (na wszelki wypadek) – zaopatrzyli się w wodę, jedzenie, budowali schronienia. Ale psychicznie zdecydowanie nie byliśmy na to gotowi. Bo nikt z nas nie mógł przypuszczać, że mimo istnienia we współczesnym społeczeństwie wszelkich możliwości rozwoju intelektualnego, technologicznego i jakiegokolwiek innego, sąsiedni kraj wciąż się degraduje i degraduje… Nie mogliśmy nawet pomyśleć, że degradacja społeczna osiągnie tam dokładnie ten stan (a może i gorszy), który opisuje J. Orwell w swoim „Roku 1984”, gdzie „wojna to pokój, wolność to niewola, a ignorancja to siła”.
W tym roku największą niespodzianką dla mnie byli ludzie – w dobrym i złym tego słowa znaczeniu. Nie chcę pisać o tym, co złe, bo zawsze było, jest i będzie to w każdym społeczeństwie. Ważne jest to, że gdyby było zbyt wielu złych ludzi, nigdy nie przetrwalibyśmy dłużej niż rok, a nawet tydzień. Fakt, że wytrzymaliśmy, godnie się trzymamy, walczymy i jesteśmy gotowi dalej bronić naszej wolności i Ojczyzny (każdy na swoim froncie) pokazuje, że Ukraina jest pełna wspaniałych, utalentowanych, niesamowitych ludzi. I chociaż istnieje procent „złych”, nie wpływa to na ogólny wynik i waha się w granicach odchylenia zgodnie z prawem rozkładu normalnego.
Nigdy nie byłam zachwycona ludźmi. Dziś – jestem nimi totalnie zachwycona!
Dotyczy to przede wszystkim naszych żołnierzy, którzy wykazali się i wykazują nie tylko niespotykaną odwagą, ale także wysokimi umiejętnościami, talentami taktycznymi i strategicznymi, umiejętnością szybkiego podejmowania właściwych decyzji i działania w sytuacjach ekstremalnych, umiejętnością szybkiego uczenia się nowych rzeczy. I nigdy się z tym nie obnosili i nie obnoszą. Po prostu wykonują swoją pracę – rzetelnie.
Cywilni Ukraińcy również pokazali i wykazują niesamowitą siłę, wytrzymałość, upór i solidarność. Charakterystyczny dla Ukraińców jest dość wysoki poziom krytyczności wobec siebie nawzajem, wobec władz itp. Lubimy krytykować, kłócić się, walczyć w sieciach społecznościowych, na czatach, gdziekolwiek. Dlatego w czasie pokoju wydawało się, że Ukraińcy byli tak zatomizowani i zindywidualizowani, że stracili zdolność do jedności i wspólnego działania. Być może właśnie na to liczył wróg i to był jego fatalny błąd. Ukraińcy szybko się opamiętali, zebrali i zaczęli działać. Oczywiście nie wszyscy, ale została przekroczona masa krytyczna. Gdybyśmy nie mieli masy krytycznej zjednoczonych, aktywnych i proaktywnych obywateli, najeźdźca bardzo szybko osiągnąłby swój cel.
Viktor Frankl, austriacki psychoterapeuta, który przeszedł przez obozy koncentracyjne napisał: „…Pierwszymi złamali się ci, którzy wierzyli, że wszystko wkrótce się skończy. Potem ci, którzy nie wierzyli, że to się kiedykolwiek skończy. Przeżyli ci, którzy skupili się na swoich sprawach, nie czekając na to, co jeszcze może się wydarzyć…”.
Moim zdaniem tak naprawdę nie chodzi tu o Ukraińców i nie o sytuację na Ukrainie. Inaczej niż w obozie koncentracyjnym, gdzie ludzie nie mieli wolności, nawet w czasie wojny Ukraińcy są wolni i niezależni, mają możliwość działania, nie tylko po to, by przeżyć, ale żyć w pełni (czasami nawet pełniej, bardziej świadomie niż wcześniej). Wzajmnie się wspierają i służą całemu społeczeństwu. Dlatego z moich obserwacji wynika, że niewielu z nas „załamało się”. Ci, którzy mieli i nadal mają wątpliwości, czy cały ten horror się kiedyś skończy, wyjeżdżają za granicę, budują tam życie „od zera” i starają się nie rozpamiętywać tragedii, bo wojna potrafi zatruć życie nawet z dużej odległości. Ludzie są różni, pesymistów jest wśród nas wystarczająco dużo. Jest więc całkiem normalne, że niektórzy ludzie nie wierzą w pomyślne perspektywy. Trudno powiedzieć, że są zepsuci. Wyjście i rozpoczęcie „nowego” życia to trudny i odważny krok. Co więcej, badania socjologiczne pokazują, że nawet jeśli większość z nich nie wierzy w rychłe zwycięstwo Ukrainy, to po zwycięstwie na pewno powrócą do Ojczyzny.
Nie załamali się nawet ci, którzy wierzyli, że „wkrótce wszystko się skończy”. A według wyników badań socjologicznych na początku wojny na Ukrainie takich osób było przytłaczająca większość. W marcu-kwietniu 2022 roku wysłuchaliśmy znanych ukraińskich ekspertów, którzy bardzo przekonująco zapewniali: „jeszcze tydzień lub dwa…”, a potem „cierpliwości do połowy maja…” itd. Co więcej, to właśnie ufność w rychły koniec wojny dawała ludziom siłę, by zachować rozsądek, nie tracić zdrowego rozsądku i zabrać się do pracy. Bo wtedy większość Ukraińców żyła w takich warunkach, że gdyby im powiedziano, że cały ten horror będzie trwał rok, zapanowałaby wielka panika, a większość na pewno by się załamała. Tak więc wiara w rychły koniec wojny nie tylko nie załamała się, ale zachowała nasze wewnętrzne zasoby, zapobiegła masowej panice, pomogła Ukraińcom zachować porządek, podejmować dobre decyzje i działać-działać-działać. Jesteśmy tak pochłonięci własną pracą, że jesteśmy teraz w pełni przygotowani (zarówno fizycznie, jak i psychicznie) na kontynuację wojny, ale wszyscy, wykonując nasze sprawy szczerze i rzetelnie, przynosimy zwycięstwo, które na pewno nadejdzie.
Osobno chcę napisać o ludziach, z innych państw. My Ukraińcy sami odkryliśmy, że pomoc, wsparcie i szczerość mogą płynąć potężnym strumieniem od zupełnie obcych nam ludzi, oddalonych od nas o tysiące kilometrów, nigdy nas nie widzieli, nigdy z nami nie rozmawiali, ale ich boli serce, bo Ukraina, płaczą, martwią się i walczą razem z nami. To jest niewiarygodne. Ludzie są niesamowici! Są szczerzy i prawdziwi.
Ponieważ jestem przedstawicielką nauk socjologicznych, obecnie pracującą na pograniczu socjologii i psychologii, a także w dziedzinie edukacji, nie mogę przemilczeć pozytywnych rzeczy, które wydarzyły się w socjologii, psychologii i edukacji.
Wreszcie socjologia ukraińska stała się publiczna. Pokazała, na co ją stać, ujawniła pełną moc swojej metody badawczej i potencjał wyjaśniający. Ponieważ, moim zdaniem, żadna inna nauka nie ma wystarczającego potencjału metodologicznego i heurystycznego, aby poradzić sobie z naukowym opisem i wyjaśnieniem tego, co dzieje się teraz w społeczeństwie ukraińskim. Główne ukraińskie ośrodki badań socjologicznych i firmy przeprowadzają różne ankiety publiczne przynajmniej raz w miesiącu i prawie co tydzień przedstawiają wyniki tych ankiet ogółowi społeczeństwa. A w społeczeństwie jest duże zapotrzebowanie na takie informacje. Można zauważyć, że Ukraińcy wreszcie zaczęli się interesować, w jakim społeczeństwie żyją. W końcu dostrzegli znaczenie tej wiedzy dla siebie. Moim zdaniem dzieje się tak dlatego, że nadszedł czas na prawdziwą socjologię. Fałszywe serwisy socjologiczne z tymi samymi „socjologami” nie będą w żaden sposób realizować misji wyjaśniania społeczeństwa militarnego. Tylko prawdziwi profesjonalni socjologowie, którzy szczerze i prawdziwie wykonują swoją pracę, są do tego zdolni.
Do niedawna obserwowano bardzo sceptyczny stosunek do psychologii ukraińskiej. Bo każda blogerka, która odbyła dwudniowy kurs „z psychologii”, pozycjonowała się jako „certyfikowany psycholog praktyk” i zapraszała na płatne konsultacje. Żaden z tych blogerów nie „praktykuje” teraz, ponieważ do pracy z poważnymi urazami psychicznymi spowodowanymi wojną potrzebni są prawdziwi psychologowie. Mamy ich, dużo pracują prawie bez wytchnienia – szczerze i prawdziwie.
Edukacja zawsze była traktowana jako coś oczywistego. Edukacja domowa zawsze była przedmiotem krytyki ze strony wszystkich (politycy, zwykli obywatele, pedagodzy, studenci, uczniowie i ich rodzice itp.). Kiedy jednak doszło do inwazji na pełną skalę, wszyscy bardzo się bali, że w warunkach wojny łatwo mogą zostać pozostawieni bez edukacji. „BEZ OŚWIATY” w pełnym tego słowa znaczeniu – jak to zwykle bywało podczas wszystkich znanych nam wojen. Tak się jednak nie stało. I nic dziwnego. To efekt codziennej, żmudnej i ciężkiej pracy naszych wychowawców (którzy prowadzili zajęcia ze schronów, z okopów, a nawet na drzewach, bo tylko tam internet był) – pracy, na której wagę nikt zwykle nie zwracał uwagi. Wreszcie edukacja jest obecnie uznawana za prawdziwą wartość. Edukacja nie tylko została utracona w czasie wojny, ale w pełni funkcjonuje, a nawet zyskuje nowe funkcje. A wszystko to dzięki solidnemu profesjonalizmowi naszych wychowawców, ich szczerej miłości do swojej pracy.
Jestem pewna, że podobne procesy zachodzą w innych naukach i sferach ukraińskiego społeczeństwa. Głównym osiągnięciem tego strasznego roku żałoby i straty jest to, że dziś tylko prawdziwe i szczere rzeczy (prawdziwe i szczere uczucia, ludzie, profesjonaliści, naukowcy, naprawdę ważne instytucje społeczne – edukacja i nauka, imperatywy i wartości moralne) są naprawdę znaczące. Wszystko, co fałszywe, nieszczere i fałszywe, co miało znaczenie przed inwazją na pełną skalę, czego było w naszym życiu za dużo, całkowicie straciło swój sens, moc i wpływ. Dlatego zwycięstwo Ukrainy w tej wojnie jest naturalne i nieuniknione. Bo to jest wojna między prawdą a fałszem, w której fałsz nie ma szans na przetrwanie.
У війні між справжнім та фейковим друге не має жодних шансів
Вже рік з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Більшість з нас не була готова до війни. Так, були люди, які готувалися фізично (про всяк випадок) – запасалися водою, їжею, облаштовували укриття. Але психологічно ми точно не були до цього готові. Бо жоден з нас не міг припустити, що попри наявність у сучасному суспільстві всіх можливостей для інтелектуального, технологічного та будь-якого іншого розвитку, сусідня країна все деградує і деградує… Ми навіть подумати не могли, що суспільна деградація там дійде точно до того стану (а може й гірше), який описаний Дж. Оруеллом у його «1984», там де «війна – це мир, свобода – це рабство, а незнання – це сила».
За цей рік найбільшим для мне здивуванням стали люди – і в хорошому, і в поганому сенсі. Про погане писати не хочу, бо воно завжди було, є і буде у будь-якому суспільстві. Важливим є те, що якщо поганих людей було б занадто багато, то ми б ніколи не вистояли не те, що рік, а навіть тиждень. Те що ми вистояли, достойно тримаємося, боремося і готові продовжувати відстоювати свою свободу і Батьківщину (кожен на своєму фронті), свідчить про те, що Україна сповнена чудових, талановитих, неймовірних людей. А відсоток «поганого» хоч і є, але він не впливає на сукупний результат і коливається в межах відхилення відповідно до закону нормального розподілу.
Я ніколи не була у захваті від людей. Сьогодні – я у повному захваті!
У першу чергу – це стосується наших воїнів, які проявили і проявляють не тільки небачену мужність, алей ще й високу майстерність, тактичні і стратегічні таланти, здатність швидко приймати правильні рішення і діяти в екстремальних ситуаціях, здатність швидко вчитися новому. І вони ніколи не хизувалися і не хизуються цим. Вони просто роблять свою справу – щиро і по-справжньому.
Цивільні українці також проявили і проявляють неймовірну силу, витривалість, впертість і згуртованість. Типовим для українців є досить високий рівень критичності по відношенню один до одного, до влади тощо. Ми любимо покритикувати, посперечатися, посваритися у соціальних мережах, у чатах, будь де. Тому, за мирних часів, складалося враження, що українці настільки атомізовані й індивідуалізовані, що втратили здатність згуртуватися і діяти разом. Можливо, саме на це і розраховував ворог, і це була його фатальна помилка. Українці дуже швидко прийшли до тями, згуртувалися і почали діяти. Звісно, не всі, але критична маса. Якщо б у нас не було критичної маси згуртованих, активних і ініціативних громадян – загарбник досяг би своєї мети і дуже швидко.
Зараз у нас дуже часто цитують Віктора Франкла – австрійського психотерапевта, який пройшов концтабори і писав: «…Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все скінчиться. Потім ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікування того, що ще може статися…». На мою думку, це не зовсім про українців і не про українську ситуацію. На відміну від перебування у концтаборі, де люди не мали жодної свободи, українці навіть під час війни – свободні і вільні, вони мають можливості діяти, не просто виживати, а жити на повну (подекуди навіть більш повно, більш усвідомлено ніж раніше), нести користь один одному і суспільству в цілому. Саме тому, за моїми спостереженнями, у нас мало хто «зламався». Ті, хто мав і має сумніви, що все це жахіття коли-небуть закінчиться, виїхали за кордон, будують там життя «з нуля», і намагаються не зациклюватися на трагедії, бо це, дійсно, може вбити навіть на великій відстані від війни. Всі люди різні, серед нас достатньо песимістів. Тож, це цілком нормально, коли певні люди не вірять у сприятливі перспективи. Навряд чи можна говорити, що вони зламалися. Виїзд і початок «нового» життя – це важкий і сміливий крок. Більш того, соціологічні дослідження показують, що, навіть якщо більшість з них не вірить у скору перемогу України, то після того, як перемога настане, вони обов’язково повернуться на Батьківщину.
Не зламалися й ті, хто вірив, що «скоро все завершиться». А за результатами соціологічних досліджень, на початку війни в Україні таких була переважна більшість. У березні-квітні 2022 ми слухали відомих українських експертів, які дуже переконливо запевняли: «ще тиждень-два…», а потім «потерпіть ще до середини травня…» і т. п. Більш того, саме ця впевненість у скорому завершенні війни і дала людям сили залишитися при тямі, не втратити здоровий глузд і взятися до справи. Бо тоді більшість українців жили в таких умовах, що якщо б їм сказали, що все це жахіття триватиме рік, то розігралася б велика паніка, і більшість точно зламалися б. Таким чином, віра в скоре завершення війни не просто не зламала, а зберігла наші внутрішні ресурси, попередила масову паніку, допомогла українцям тримати свій розум у порядку, приймати вдалі рішення і діяти-діяти-діяти. І ми настільки захопилися кожен своєю справою, що зараз цілком готові (і фізично і психологічно) до того, що війна триватиме, але всі ми, роблячи свої справи щиро і по-справжньому, наближаємо нашу перемогу, яка обов’язково буде.
Окремо хочу написати про людей, які є представниками інших країн світу. Ми, українці, відкрили для себе, що допомога, підтримка, щирість можуть йти потужним потоком від зовсім незнайомих людей, які знаходяться за тисячі кілометрів від нас, ніколи нас не бачили, не спілкувалися з нами, але у них серце болить за нас, за Україну, вони плачуть, переживають і боряться разом з нами. Це – неймовірно. Люди – неймовірні! Вони щирі і справжні.
Оскільки я є представником соціологічної науки, наразі працюю на перетині соціології та психології, а також у сфері освіти, ніяк не можу промовчати про те позитивне, що відбулося в соціології, психології та в освіті.
Нарешті, українська соціологія стала публічною. Вона показала на що вона здатна, розкрила всю міць свого дослідницького методу і пояснювального потенціалу. Бо, на мій погляд, жодна інша наука не володіє достатнім методологічним і евристичним потенціалом, щоб впоратися з науково обґрунтованим описом і поясненням того, що відбуваються зараз в українському суспільстві. Авторитетні українські соціологічні дослідницькі центри та компанії проводять різноманітні заміри суспільства як мінімум раз на місяць і майже щотижнево презентують результати цих замірів на широкій загал. І у суспільстві спостерігається великий попит на таку інформацію. Помітним є те, що українці нарешті почали цікавитися тим, в якому суспільстві вони живуть. Вони нарешті побачили важливість цього знання для себе. На мою думку, це тому, що зараз – час справжньої соціології. Фейкові соціологічні служби з такими самими «соціологами» місію пояснення воєнного суспільства ніяк не потягнуть. На це здатні тільки справжні професіонали-соціологи, які щиро і по-справжньому роблять свою справу.
До української психології донедавна спостерігалося вельми скептичне ставлення. Оскільки кожна блогерка, яка пройшла дводенні курси «з психології» позиціонувала себе як «дипломований практикуючий психолог» і запрошувала людей на платні консультації. Жодна з цих блогерок зараз «не практикує», бо для того, щоб працювати з важкою психологічною травмою, нанесеною війною, потрібні справжні психологи. Вони у нас є, вони дуже багато працюють майже без відпочинку – щиро і по-справжньому.
Освіта завжди сприймалася, як щось саме собою зрозуміле. Вітчизняна освіта завжди була об’єктом критики з боку всіх (політиків, пересічних громадян, освітян, студентів, учнів та їх батьків тощо). Втім, коли трапилося повномасштабне вторгнення, всі дуже злякалися, що за умов війни вони легко можуть залишитися без освіти. «БЕЗ РСВІТИ» у повному сенсі – як це зазвичай траплялося під час всіх відомих нам війн. Втім, цього не сталося. І це не диво. Це результат щоденної, кропіткої і важкої праці наших освітян (які вели заняття з бомбосховищ, з окопів, і навіть на деревах, бо тільки там ловив Інтернет) – праці, на важливість якої зазвичай ніхто не звертав уваги. Нарешті, освіта зараз усвідомлюється, як справжня цінність. Освіту не просто не було втрачено під час війни, вона повноцінно функціонує і навіть набуває нових функцій. І все це завдяки справному професіоналізму наших освітян, їх щирої любові до своєї справи.
Я впевнена, що в інших науках і сферах українського суспільсва відбуваються аналогічні процеси. Основним здобутком цього страшного року горя і втрат є те, що сьогодні реально значущим є тільки справжнє і щире (справжні і щирі почуття, люди, професіонали, науковці, по-справжньому важливі соціальні інститути – освіта і наука, моральні імперативи і цінності). Все несправжнє, нещире і фейкове, що мало значення до повномасштабного вторгнення, чого було занадто багато у нашому житті, зовсім втратило сенс, силу і вплив. Саме тому перемога України в цій війні закономірна і неминуча. Бо це війна між справжнім та фейковим, у якій друге не має жодних шансів на виживання.
